ВІРЮ В НАШУ ПЕРЕМОГУ, ВІРЮ В УКРАЇНУ!

Ярослава Кривошеєва, згодом просто Ярослава, а нині Ярослава Руденко – сценічні імена нашої землячки, котру читачі уже знають за двома першими. З часу нашої останньої публікації Ярослава не лише змінила прізвище на чоловікове, а й випустила третій аудіодиск зі своїми піснями – “Нескорена”, отримала почесне звання заслуженої артистки України. Дізнатися про те, чим іще наповнене творче життя молодої співачки, солістки Ансамблю пісні й танцю Збройних сил України та Національної філармонії України, нам випала нагода, коли вона вкотре приїхала у Полтаву, де бере участь у благодійних ярмарках, які організовують волонтери Полтавського батальйону небайдужих на підтримку наших бійців на Сході. Якось я слухала її інтерв’ю на Національному радіо, тож уже знала, що Ярослава разом із артистами ансамблю й сама часто буває на фронті. З цього й почалася наша розмова – з її, як завжди, емоційної і щирої розповіді про те, що хвилює найбільше, чим живе, що запам’ятає назавжди.

– Ми виступали у полі під Слов’янськом, тоді, коли він був найгарячішою точкою в Україні. Бійці сиділи на траві, а я в ході виступу сказала їм, що добре буде, якщо кожен візьме та й напише листа своїй мамі, коханій, братику, сестричці – кому захоче. І уявіть собі – хлопці встають і розходяться по наметах, а потім з такою радістю несуть мені клаптики паперу… Я й не сподівалася, що вони це зроблять відразу. Потім, уже в автобусі, розгорнула деякі – було враження, що проживаєш чиєсь життя. Хтось писав: “Кохана, я тебе люблю. Ми з тобою не встигли одружитися, вибач, що коли ти хотіла вийти за мене, я казав: “Та ще підожди, я хлопець молодий” – жартував. Я пропоную, щоб ти вийшла за мене заміж…” В іншому листі – “Мамочко, я так тебе люблю, вибач за твої сльози…” Ми всі плакали в автобусі. А на папірцях – адреси, то я вже у Києві пішла на поштамт і повідправляла ті листи по всій Україні… А нещодавно зателефонував мій однокласник Іван Ігнатенко з нашого села, із Рудки на Гребінківщині. Від самого початку він воював в АТО, розповів про бої під Іловайськом, про “коридор ганьби” в Донецьку, про “взаємини” із російськими бійцями й найманцями – вражаючі речі. Серед кадрових військових з Росії є хлопці, котрі воюють із примусу, були ситуації, коли вони навіть допомагали нашим. Тоді мій однокласник шукав роботу, просив допомогти. Маю багато знайомих, знаю, що хлопці вертаються з війни такі незахищені. Наші представники влади мають усе зробити для того, щоб підтримати їх, і щоб дати бійцям усе необхідне, щоб не мами купували їм за свої кошти ту ж уніформу.
– Ваш ансамбль армійський – і це свого роду його участь в АТО…
– Наше завдання – підтримувати бійців, а пісня завжди допомагає боротися, часом і життя рятує. Ми ще в березні минулого року сіли в свій старенький автобус – без кондиціонера, без зручних сидінь – і поїхали. Часто і їли, і ночували в тому ж автобусі. Виступаємо у штабах АТО, в госпіталях. Кожна поїздка закарбувалася в пам’яті, залишила слід у душі. Стільки вражень! Одного разу ми вже від’їжджали, я оглядаюся й бачу трьох бійців із маленьким песиком. Підійшла до них, запитала, де вони його взяли. То були два двоюрідні брати і їхній сусід із Кіровоградщини, всі – добровольці, мають вищу освіту, працювали юристами. Розповіли, що цуценятко одне вижило після бою, в якому вони взяли блокпост. І цуценя бігло за бійцями, заплутувалося в траві, падало, але бігло й бігло. Вирішили, що не братимуть, бо чим його годувати. А воно скавучить і біжить, тож не могли покинути. Тепер уже підросло. Звати – Бетеер, кажуть: коли скінчиться війна – заберуть його із собою додому. Або ще: після концерту бійці підійшли до нашого соліста й просять: “Продайте нам гітару – ми скинемося, гроші знайдемо!” Наш Сергій Юрченко зняв її з себе і каже: “Хлопці, дарую вам…” Не хотіли даром брати, але він наполіг. А як приємно було, коли бійці приходили на наші концерти з великими букетами польових квітів! Ми з дівчатами ледве стримували сльози від розчулення, захоплення – розуміли, що, навпаки, треба показати, що
ми мужні, ми не будемо киснуть, ми ж українці, ми козацького роду! Ось такі моменти ранять душу… Харчування у хлопців дуже скромне, щось смачненьке привозять іноді волонтери, але вони завжди намагаються і нас пригостити. На Донеччині розповіли, як ціле село готує бійцям їжу, потім на гарбі привозять горщики й каструлі. Я розмовляла із тими господинями, старенькими бабусями, і вони казали, що для них це така честь – підтримати наших воїнів! Хоч зустрічали ми й тих, котрим здається, що то наші бійці їх обстрілюють – дарма, що факти свідчать зовсім про інше. Пропаганда ворожа там так налагоджена – мені той же однокласник розповідав, як російські полонені просили наших бійців: “Будь ласка, вбийте нас, але не їжте!” І це нормальні солдати – не п’яні й не обкурені, вони повірили, що нашим бійцям немає чого їсти і вони їдять людей. Так само, як і про – пам’ятаєте? – “розп’ятого хлопчика”…
– Що співаєте для військових, що вони хочуть чути за таких обставин?
– Складаючи програму, ми гадали, що це мають бути сучасні твори, адже там переважно молоді чоловіки. А згодом підготували концерти на патріотичну тематику й побачили, що її краще сприймають. Я, наприклад, коли співала пісню на слова Вадима Крищенка “Вставаймо, браття-українці!”, була вражена, побачивши, як юні хлопчиська піднялися, руку на серце поклали, хто сльозу витирав, хто замислився… Вони люблять Україну, свій народ, свідомо люблять! Замовляють пісні про маму. Не про любов, а про маму. Співаю “Росте черешня в мами на городі” – хлопці плачуть, і я разом із ними. Навіть не думала, що співачка може співати й плакати, ридати одночасно. Ми з дівчатами вже привчилися. Перед піснею “Варенички” попросила якось підняти руки тих, хто з Полтавщини. Після концерту всі ті хлопці з різних районів нашої області підійшли до мене – вони були мені мов брати, мої земляки. Передавали вітання своїм селам і містам, казали, що як повернуться – цілуватимуть рідну землю… Потім ми у соціальних мережах листувалися. І багатьох із тих хлопців уже нема…
Ярослава не стримує сліз – плачемо разом… І продовжує:
– Збираємося їхати у Краматорськ – звідти нам на сайт прислали фотографії, які показують, як бійці нас чекають: вони розклеїли по місту повідомлення про наш концерт, плакати “Будьмо з Україною!”, “Краматорськ – це Україна!” І як туди не поїхати – навіть під обстріли?! Там – наші люди, до речі, навіть переселенці не в Росію втікали, вони залишаються на рідній землі, але там небезпечно говорити про те, що вони – з Україною. До речі, у штабі АТО я зустріла знайомого генерала із Генштабу Міністерства оборони України – пішов добровольцем! І двоє синів його пішли на фронт. Сказала тому чоловікові, що й десять років тому я бачила в ньому Людину, а тепер він для мене – Герой! І хлопці розповіли, що він справді Людина з великої букви, з його приходом багато чого змінилося, бо він по-справжньому дбає про бійців. На жаль, не всі такі генерали…
– Ярославо, звання заслуженої артистки України Вам присвоїли у жовтні минулого року…
– І хлопці привітали мене першими наступного ж дня! Була якраз в дорозі, коли зателефонував речник АТО і сказав, що має для мене сюрприз. Ввімкнув гучний зв’язок, і я почула: “Слава Ярославі!” До речі, саме бійці мені підказали, як новий диск назвати – “Нескорена”, бо ж Україна наша нескорена, як і наш народ. А жінки наші теж, їм нелегко в часи, коли чоловіки воюють, вони дітей виховують, працюють, виживають, а ще ж і морально підтримати треба бійців.
– Ярославо, в попередньому інтерв’ю для нашої газети Ви розповідали, що готуєте концерт до 200-річчя Тараса Шевченка.
– Він відбувався в Колонному залі імені Миколи Лисенка в Національній філармонії України. Така програма підготовлена вперше в Україні, бо на сцені було лише три виконавці – народний артист України, Герой України Анатолій Паламаренко читав твори Тараса Шевченка, народний артист України Роман Гриньків грав на бандурі, я співала пісні на вірші Кобзаря. Все було дуже емоційно, зал – у напрузі, яка відчувалася, зал співав разом із нами стоячи “Думи мої” – так чисто, мелодійно, співзвучно, аж здавалося, що перед нами хор імені Григорія Верьовки.
– Всі помітили, що змінилося Ваше прізвище, що іще змінилося у Вашому житті?
– Я глибоко віруюча людина, і Бог мені дає те, що потрібно. І все дуже символічно – дивіться: волосся у мене руде, родом я із Рудки, прізвище – Руденко. Ще коли була малою, мені чомусь подобався чоловік у формі – неважливо, що то за форма. І мамі я казала, що вийду заміж за “дядька міліціонера, полковника або генерала”.
– І співаєте в ансамблі Збройних сил України, і чоловік – генерал…
– А ще я зараз навчаюся в аспірантурі Національного університету культури і мистецтв, пишу кандидатську дисертацію на тему “Творчість Раїси Кириченко”. Раїса Панасівна завжди була для мене святою людиною, співачкою номер один, а зараз ще більше усвідомлюю, що співати душею може лише людина, яка несе в собі й дарує всім віру, доброту. Для мене полтавська земля – це Маруся Чурай і Раїса Кириченко.
– Звичайно ж, напрошується запитання: як сприймає Ваш чоловік ці ризиковані поїздки в “гарячі точки”, чи розуміє вас?
– Для співачки підтримка чоловіка – дуже важлива. Не фінансова – духовна! Він мене розуміє, він сказав, що так і має бути, що я повинна допомагати Україні як можу. Він великий патріот, і сам написав рапорт, щоб піти добровольцем. Йому 65 років, і його не взяли за якимись там параметрами, але для мене, як жінки, українки, цей його вчинок – найвища нагорода, моя гордість. Я сказала тоді, що піду з ним – кухаркою, медсестрою, там і жінки потрібні. Навіть хотіла записатися на курси стрільців, щоб стати снайпером, але зрозуміла, що я людину вбити не зможу. Навіть якщо це ворог, убивця. До того ж я побувала в Єрусалимі, у Храмі Гроба Господнього і Воскресіння, була дуже вражена побаченим, і мені хочеться жити праведно, правильно, щоб люди про мене відгукнулися добрим словом – і коли я жива, й коли мене не буде. І я вірю в наш народ, у нашу перемогу – ми пройдемо це випробування. Вірю, що ми станемо на ноги і вже у нас не буде поділу за тим, хто якою мовою розмовляє, бо у нас буде мова українська, буде Україна. А майбутні покоління знатимуть, як виборювалася справжня незалежність їхньої держави.

Марія Вітрич
Журналіст